Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Дніпропетровська. На північний захід від села розкинулось водоймище площею 50 га. Личкове перетинає залізниця Харків-Дніпропетровськ, введена в експлуатацію в 1925 році. Найближча залізнична станція Бузівка - на відстані 3 км. Населення - 3270 чоловік.
На південь від Личкового простяглися широкі степові простори, які в XVI- ХVIІ століттях входили до складу земель Війська Запорізького. Засноване село в другій половині XVII століття. За переказами, назва села походить від імені одного з запорізьких козаків, що першим оселився там.
Перша офіційна згадка про Личкове датується 1706 роком. На той час це був досить великий населений пункт, який мав кілька десятків дворів і дерев'яну церкву. В 1709 році тут оселилися запорізькі козаки, які відмовилися підтримати гетьмана Мазепу.
У XVIII столітті Личкове не раз зазнавало татарських навал, що дуже позначалось на його господарському розвитку. В 1737 році війська кримських татар спалили оселі в Личковому і забрали в неволю значну частину його мешканців. Восени 1738 року багато жителів села загинуло від чуми. Через 2 роки Личкове відбудували. Але в 1768 році кримські татари вчинили новий спустошливий напад на село вщент знищили його. У 1772 році в Личковому налічувалось 90 сімей, з них 7 були «бездворні», і 1014 мешканців, у т. ч. 526 чоловіків і 488 жінок. Навколо села власники стад і табунів, які брали в коші «білет» на право володіння землею, заснували козачі зимівники та хутори.
Разом з 9 сусідніми населеними пунктами Личкове входило до складу Орільської паланки округу, а деякий час навіть було центром Личківської паланки Війська Запорізького. У селі жили козаки (що входили до запорізького товариства) і посполиті. Серед посполитих Личкового налічувалось 57 «тяглих» і «міцних», а «піших» і «дуже нищетних» - 47. Заможні козаки і посполиті заводили рибні промисли, відкривали шинки, експлуатували підсусідків. Поряд з виконанням військової служби жителі села займалися тваринництвом, рибальством і бджільництвом. Набули розвитку такі ремесла, як бондарське, ковальське, ткацьке та інші. Хліборобство не було провідною галуззю господарства, та невдовзі і тут почали вирощувати пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку. У 1776 році з 1479 жителів села було 758 поселян і хліборобів та 366 «робітних людей», тобто тих, хто обслуговував зимівники старшин та багатих козаків.
Наприкінці XVIII століття село, як і навколишні землі, разом з його жителями перейшло у власність статського радника М. С. Іванова. Йому належало 214 дворів 1393 кріпаками, а також винокурня, кінний завод та два млини.
У другій чверті XIX століття село придбав поміщик І. В. Катеринич. Становище селян, що знемагали під тягарем кріпосництва, погіршувалось рік у рік. Ще й тепер
старі люди Личкового пам'ятають розповіді про панських наглядачів селяни називали їх катами, які били кріпаків нагаями, прилюдно сікли різками. На панщині кріпаки працювали по 5 днів на тиждень. Засівали поля вручну, врожай збирали серпами і косами. У 1860 році на 207 селянських дворів Личкового припадало тільки 80 волів та 11 коней. Особливо скрутним було становище селян у неврожайні роки, а неврожаїв у цих краях з 1790 по 1856 рік було 20.
Щороку з кінця XVIII століття в Личковому відбувалося 4 ярмарки, причому найбільший із них, т. зв. Георгіївський у квітні, був особливо людним. Наприклад, на такому ярмарку в 1828 році побувало до 1600 чоловік і було продано різних товарів на ЗО тис. карбованців.
Після реформи 1861 року кращі землі лишилися у поміщика. За уставною грамотою, земельні наділи, які одержували селяни, не перевищували 4 десятин на кожну ревізьку душу. Всього за 2480 десятин землі селяни повинні були сплатити близько 100 тис. крб. Це був неприхований грабіж селян, яких примушували, за визначенням В. І, Леніна, викупити не стільки землю, скільки свою робочу силу. До того ж, поміщики намагалися всіляко урізати селянські наділи. Зберігся офіційний документ про виступ селян Личкового у 1884 році в зв'язку з тим, що поміщик недодав їм кілька десятків десятин землі.
З розвитком капіталізму посилився процес розорення трудового селянства. Земельні наділи, які одержали селяни, забезпечували лише напівголодне животіння. Крім викупних платежів, селянам доводилося сплачувати багато інших податків: державний поземельний, губернські і повітові, земські стягнення, мирські сільські й волосні, страхові внески тощо. Відсутність худоби і реманенту, земельний голод примушували бідняцьку частину селян орендувати землю у поміщиків і куркулів або йти в найми і шукати заробітку на підприємствах.
Тяжке економічне становище, утиски, безправ'я - все це штовхало селян па боротьбу проти поміщицько-буржуазного ладу.
Личкове
Сторінка 1 з 6
Личкове - село, центр сільської Ради, якій підпорядковані населені пункти Великокозирщина та Пролетарське. Розташоване на лівому березі річки Орелі, за 30 км від районного центру та за 90 км на північ від На південь від Личкового простяглися широкі степові простори, які в XVI- ХVIІ століттях входили до складу земель Війська Запорізького. Засноване село в другій половині XVII століття. За переказами, назва села походить від імені одного з запорізьких козаків, що першим оселився там.
Перша офіційна згадка про Личкове датується 1706 роком. На той час це був досить великий населений пункт, який мав кілька десятків дворів і дерев'яну церкву. В 1709 році тут оселилися запорізькі козаки, які відмовилися підтримати гетьмана Мазепу.
У XVIII столітті Личкове не раз зазнавало татарських навал, що дуже позначалось на його господарському розвитку. В 1737 році війська кримських татар спалили оселі в Личковому і забрали в неволю значну частину його мешканців. Восени 1738 року багато жителів села загинуло від чуми. Через 2 роки Личкове відбудували. Але в 1768 році кримські татари вчинили новий спустошливий напад на село вщент знищили його. У 1772 році в Личковому налічувалось 90 сімей, з них 7 були «бездворні», і 1014 мешканців, у т. ч. 526 чоловіків і 488 жінок. Навколо села власники стад і табунів, які брали в коші «білет» на право володіння землею, заснували козачі зимівники та хутори.
Разом з 9 сусідніми населеними пунктами Личкове входило до складу Орільської паланки округу, а деякий час навіть було центром Личківської паланки Війська Запорізького. У селі жили козаки (що входили до запорізького товариства) і посполиті. Серед посполитих Личкового налічувалось 57 «тяглих» і «міцних», а «піших» і «дуже нищетних» - 47. Заможні козаки і посполиті заводили рибні промисли, відкривали шинки, експлуатували підсусідків. Поряд з виконанням військової служби жителі села займалися тваринництвом, рибальством і бджільництвом. Набули розвитку такі ремесла, як бондарське, ковальське, ткацьке та інші. Хліборобство не було провідною галуззю господарства, та невдовзі і тут почали вирощувати пшеницю, жито, ячмінь, овес, гречку. У 1776 році з 1479 жителів села було 758 поселян і хліборобів та 366 «робітних людей», тобто тих, хто обслуговував зимівники старшин та багатих козаків.
Наприкінці XVIII століття село, як і навколишні землі, разом з його жителями перейшло у власність статського радника М. С. Іванова. Йому належало 214 дворів 1393 кріпаками, а також винокурня, кінний завод та два млини.
У другій чверті XIX століття село придбав поміщик І. В. Катеринич. Становище селян, що знемагали під тягарем кріпосництва, погіршувалось рік у рік. Ще й тепер
старі люди Личкового пам'ятають розповіді про панських наглядачів селяни називали їх катами, які били кріпаків нагаями, прилюдно сікли різками. На панщині кріпаки працювали по 5 днів на тиждень. Засівали поля вручну, врожай збирали серпами і косами. У 1860 році на 207 селянських дворів Личкового припадало тільки 80 волів та 11 коней. Особливо скрутним було становище селян у неврожайні роки, а неврожаїв у цих краях з 1790 по 1856 рік було 20.
Щороку з кінця XVIII століття в Личковому відбувалося 4 ярмарки, причому найбільший із них, т. зв. Георгіївський у квітні, був особливо людним. Наприклад, на такому ярмарку в 1828 році побувало до 1600 чоловік і було продано різних товарів на ЗО тис. карбованців.
Після реформи 1861 року кращі землі лишилися у поміщика. За уставною грамотою, земельні наділи, які одержували селяни, не перевищували 4 десятин на кожну ревізьку душу. Всього за 2480 десятин землі селяни повинні були сплатити близько 100 тис. крб. Це був неприхований грабіж селян, яких примушували, за визначенням В. І, Леніна, викупити не стільки землю, скільки свою робочу силу. До того ж, поміщики намагалися всіляко урізати селянські наділи. Зберігся офіційний документ про виступ селян Личкового у 1884 році в зв'язку з тим, що поміщик недодав їм кілька десятків десятин землі.
З розвитком капіталізму посилився процес розорення трудового селянства. Земельні наділи, які одержали селяни, забезпечували лише напівголодне животіння. Крім викупних платежів, селянам доводилося сплачувати багато інших податків: державний поземельний, губернські і повітові, земські стягнення, мирські сільські й волосні, страхові внески тощо. Відсутність худоби і реманенту, земельний голод примушували бідняцьку частину селян орендувати землю у поміщиків і куркулів або йти в найми і шукати заробітку на підприємствах.
Тяжке економічне становище, утиски, безправ'я - все це штовхало селян па боротьбу проти поміщицько-буржуазного ладу.
Дивиться також інші населені пункти району:
- Шевченківка
- Топчине
- Приют
- Поливанівка
- Очеретувате
- Новопетрівка
- Мар'ївка
- Заплавка
- Жданівка
- Дмухайлівка
- Гупалівка
- Бузівка